Алла (ofeliyadd) wrote,
Алла
ofeliyadd

Терра Україніка


Нікола Шугай

Валізи смикнуло, чорна стрічка транспортеру повільно поповзла, і мій багаж проковтнула “чорна рентгенівська скриня”. За крок до брами аеропортовського металодетектора, я востаннє обернувся і встиг вловити в очах друзів, що прийшли мене провести, якусь відчайдушу розгубленість. В ту мить я і сам, здається, завагався: “Наче назавжди зі мною прощаються”, - промайнуло в голові. Та офіцер безпеки вже махав мені рукою, аби я не зволікав та хутчіше проходив рутинну процедуру контролю...

Налітавшись, за багато років я звик до певного стереотипу. Як співалося колись в одній старій пісенці: “Мне сверху видно все – ты так и знай!”, - але коли літак розвертаєтся в повітрі над аеропортом великого міста, за ілюмінатором добре видно, як на землях навколо розстеляється розлогий та малоцікавий індустріально-складський пейзаж. Закруглені верхи ангарів, коробочки боксів, прямокутники стоянок вантажного транспорту, вишикувані ряди трейлерів-перевізників, цеглини господарчіх споруд, плутанина гладкіх шосейок та інші чисельні атрибути сучасної цивілізації. Все це зверху нагадує мурашник, де кипить людська активність, що забеспечує міста навколо так звичними всім благами. Сідаєш ти в Прага-Рузіні, злітаєш у Схіпхол-Амстердам, розвертаєся над Руасси-Шарль-де-Голь під Парижем, Джи-Еф-Кей в Нью Йорку або Джордж Буш Інтерконтинентал у Хьюстоні, саме цей ландшафт зустрічатиме тебе першим та проводжатиме останнім в повітрі. Саме цей стереотип слухняно прокинувся, коли літак ковзнув крізь білу вату небес додолу і в салоні пролунало бадьоре повідомлення, що вже невдовзі нас зустрічатиме міжнародний аеропорт Бориспіль. Притулившись чолом до круглого скла, я спостерігав як під крилом наближаются, заваливалюются вбік поля... потім знову поля... лісочок... купка хат під цібулиною церквинки... Вже низенько, “середь долины ровныя” нескінченних весняних ланів проплив самотній хутірець, а очи метушились по порожніх просторах бездоріжжя в пошуках звичного індустриального краєвиду з дорогами, повними транспорту. Хоча ось... Ось там тягнется вузенька жилка, де неспішно повзуть механічні жучки, трактор та якійсь фургончик. І вже над ранвеєм, коли обабіч посадочній смуги під крила Боїнгу майнули абсолютно недоречні тут копиці сіна, мене раптом розібрав сміх. У здивованому захваті я обернувся до сусіди по кріслу: “Та ми ж в село сідаємо!” Мовчазний сусіда, в начеплених на кінчика носа окулярах, що половину дороги вивчав “Газету по-киевски”, здивовано витріщився на мене. Здаєтся, він геть нічого не зрозумів...



Привіт, країно! Зала приліту міжнародного аеропорту Бориспіль зустрічає спартанською простотою. Ніяких тобі каталок для багажу, ніяких транспортерів, неонових указателів, манящої реклами подорожів, нічого зайвого. Зараз ще трохи, і невибагливо декорований плакатами радянсько-юрського періоду коридор, з абсолютно непотрібною свіжеприбульцям інформацією, виведе тебе в обшарпаний хол гуртожитку з вахтером. “Предчувствия его не обманули”. Коридор скінчився донеможна спартанськими будками паспортного контролю, де за склом сиділи на диво симпатичні дівчата-прикордонниці. А уніформа лише вигідно підкреслювала природну вроду стражниць кордону. Ну, хоч якась втіха... Суворо зведені брови, сухе клацання клавіатури, і паспорт повертаєтся до мене. Подяка, легкий дотик до капелюха і стражниця в уніформі не витримує, розквітає посмішкою: “Вітайте в Україні...” Ну нарешті, країно, не спливло й 15 років, як ти здогадалась почати посміхатись людям, що примхою долі опиняются на твоєму подвір’ї...

В “зеленому коридорі” затримка. Двійко вальяжних, вигодованих митників грифами оточили молодого хлопця і прямо в коридорі дзьобають його валізи. Чую його розпачливий голос: “Это относится к личным вещам!.. А я вам могу показать таможенные правила... Что значит, у вас тут свои правила?..” Нда, тут все як і було завжди. На виході кивком голови вітаюсь з третім “мисливцем”, він чіпко оглядає мене з голови до ніг, але швидко втрачає інтерес до мене. Я, мабуть, чарівного капелюха маю, чи що...

Привіт, країно. Як ти тут жила-була?.. Громадського транспорту, бачу, істотно побільшало, що справді непогано, а от на те, що крім коліс та лавок у автобусів мусять бути ще ресори з кондіціонером, тобі як завжди, наплювати. На рідних теренах концепція полуторок-буряковозів виявилась прилипуче живучою і тепер от, народила онука - гордість вітчизняного автопрому, жовтенького “Богданчика”.
Дорога ти моя країно... А чи ти знаєш, що трамваї-тролейбуси тепер вже дуже мало схожі на те, що ти, по різних містах-героях, тут за них видаєш? За одну п’яту людського віку не спромогтися завести в містах людський електротранспорт... І замість того, щосезону оживляти мумії старезних одоробал з кривими дверима “времен очаковских и покоренья Крыма”, з вульгарною косметикою через порепаний бік: “Скромний подарунок мешканцям міста від Одного Добродія”... На таке вже і справді не кожен в світі здатний. Ах ну так, звісно-ж, я вже й забув... Ми тут люди прості, нам аби гроші...

Країно, а ти помолодшала... Поки я десь вештав, у тебе виросло нове покоління, і я з легкою заздрістью відчуваю, що серьозно помилявся, вважаючи, що мені і досі так само 25. Ну, хіба що вже в душі...
Дівчата та жінки у мовчазному змаганні відчайдуше сперечаются за можливість бути ще вродливішими, ще ладнішими, аніж них наділила від народження природа. Куди не поглянь – кожна намагаєтся бути стильнішою та моднішою за іншу. Парадокс в тому, що чим далі від великих міст, тим цей ефект виразніший. А вже чоловіки... Дефект якогось гену у сильної половини чи що... Пара “красуня та чудовисько” – частеньке природнє явище на вулицях міст. Коротко стрижені макітри, спортивного крою “костюмні ансамблі”, джинси разом з потрясного несмаку “тухлями”, якісь дивні товстеньки сумочки в руках... Манера вдягатись доповнюєтся неймовірною косолапою ходою та дивною гундосою розмовою. Напружені, без усмішок обличчя, вітання з серьозним виразом в очах, емоційно скупі прощання, занадто серьозне обговорення банальностей, занадто серьозне ставлення до грошей... Так мимоволі і сам за день виснажуєся. Тим приємнішім стає, коли на загальному тлі такої мовчазної напруги, раптом зустрінется хтось іншій, так звичний у іншому світі, веселий, всміхнений, з очами, де ще відбиваєтся небо та виблискує щіра душа. А загалом, старші за віком чоловіки частенько виглядають вже просто нездорово. Відчуваєтся якась чи не навмисна чоловіча байдужісті до самих себе...

Тобі, країно, “все гаразд”, а я адаптаційний шок маю. Блиск магазинів та сучасні моделі авто - і розбитий “в горгани” асфальт вулиць та чорна старість “хрущоб” і оббитих “чешок”... Новісеньки європейськи черепиці лісовіх коттеджів а ля “жизнь удалась” та багатолітні копалини побутового сміття навколо... Сяйво масивного золотоверхого храму в парці і шар брудного пластику поміж алеями...
Дорогезне власне та занедбане громадське. Ні, це не пройде само. Тяга вихвалятись діамантом, сидячи на купі гною, мусить бути якось намертво, історично законопачена у світогляд...

Прогулянки старим містом. Тут як і колись, живуть два покоління. Хіба що тепер, одне живе рештками укладу, коли буденністью було розгалужене промислове виробництво, а друге розквітло, коли буденністью стало життя без оного. Покоління Продавців Мобільних Телефонів, Службовців Надійних Банків, Менеджерів Вигідних Супермаркетів, Охоронців Всього Від Усіх замінило покоління тих, хто колись кував радянську цівілізацію. А що, альтернатива якась існує, чи що ? Не в космонавти та геологи дітям подаватися, справді... Перед очима Іванів та Одарок – ясний та зрозумілий життєвий обрій - солодкий фінансовий успіх маленького відсотку тих непомітних, хто власне і власнить їхні робочі місця. А бытие, як відомо, определяет сознание. І громадське теж...

Гегемонію пролетаріату змінив культ карго, а термін “заробляти” пережив дивну семантичну трансформацію зі значення “вироба матеріальних цінністей та послуг” на значення “маніпуляція фінансами та перепродаж”. Суспільство врешті втілило на практиці свою давнішню мрію: “ми люди прості, нам аби гроші...”. Та якось, за 20 років сліпого меркантілізму, з тими грішми непереконливо вийшло, а люди ну вже геть попростішали. І коли з бігборду хтось з “успішних” у смокінгу, з посмішкою Кота Базіліо запевняє: “Хочеш бути багатим – будь ним!”, то згадуєтся лише одне: недолугість завжди породить жадібність, а жадібність обовязково породить бідність...

Люди... Щіра сердечність та щедрість хімерою уживаєтся в людині разом з хамством, іраціональним егоїзмом та злодійкуватістью. В містах та містечках не відчуваєтся довіри, так необхідної для нормального життя, так звичної у іншіх краях. Ніхто нікому не вірить та не довіряє. Неповага до особистісті, безпеки та майна іншого просто по за уявою. І неважливо, що виграш ламаної копійки за кошт ближнього, обовязково принесе в перспективі більше шкоди ніж користі. Тут важливо продемонструвати іншому свою незламну брутальність...

Зацікавлено роздивляюсь хлопчиків та дівчаток в холлах недешевих тут магазинів Високих Китайських Технологій. Невсміхнені, дуже зайняті юнаки, не відводячи очей від монітора, з відчутною ноткою роздратування пояснюють мені ціну на ту чи іншу Китайську Чудасію. Кулеметна промова дівчини про тарифи на різні типи звязку, і на моє повторне запитання вже чую роздратування в голосі. Схоже, місцевий менеджмент робить сильніший акцент на ляльковість продавців, аніж на професійну обізнаність. Парадокс, але клієнтів, що несуть гроші, в країні, прямо скажімо, не шанують. Твоєму простецькому бажанню щось придбати, засмутить чи не кожного представника українського сервісу. Починаєш розпитувати про послуги, що надаются, і відчуваєш, як важко робится на сердці людині. А зазирнеш у горопашне обличчя того, за віконечком вокзальної каси, магазинного пульту, кондуктора, перукарки і вловиш погляд, що вмить згортає молоко. Але, збрехав, збрехав, так бува не завжди... Миловидна дівчинка, робітник велетенського супермаркету охоче допомогає розібратись у батареї малознайомих марок вин, щебече дурнички, котрі ії навчили казати покупцям, смієтся... Та раптом, інший, сито-барський голос над вухом, і дівчина міняєтся в обличчі: “Милочка, если я еще раз увижу, что ты подпираешь полку в моем магазине, ты тут больше работать не будешь...” Я би залюбки подивився на барина, скажі він таке десь у іншому світі...

Відлуння “...нам аби гроші” липким мороком загорнуло країну в мерзотний туман. Приятельська кваліфікована послуга сприймется як обовязок, за це не чекай слів подяки, а от скривлені гемби побачиш враз: зробив замало! Хоча власні щонайдрібніші рухи оцінюються за найвищим курсом...
Служба сервісу Київстар, позичивши в Сірка очи, ловко демонструє у власних розрахунках нові закони алгебри та божится, що це я сам дурень. І що гроші з балансу не пропадали. Бо це я сам за лічені хвилини інтернет-трафіку равликової швидкісті примудрився “з’їсти” оплачені на місяць допереду і гігабайти, і левову частину покладених на баланс коштів...
Банків у містах повилазило, що грибів після зливи. Тих, червоненьких, у білу цяточку. Країно, скажу тобі неймовірне, не повіриш. Сплачувати банкам щомісячну платню за “сервіс” по дебітній картці, за надходження на рахунок грошей, за користування власним банкоматом і за решту рутинних операцій - це дрімуче дикунство та привласнення незаробленого, сіреч грабунок. Ці послуги у банках решти світу надаются абсолютно безкоштовно.
Але ж нам, “аби гроші...”. Свій, до свого, по своє, ге-ж так, країно?..

Мені часто здаєтся, що навколо сама грандіозна декорація. Країна-підробка, де нічого не відповідає справжньому вмісту, а за державною посадою замість тямущого фахівця постає бетонний барельєф непрофесійного самозадоволення, байдужісті та боягузтва. Фальшивий макіяж фальшивого територіального утворення, що зависло в безчассі та нікуди не рушить вже два десятіліття. Ураган науково-техничних та соціальних змін світу реве навколо байдуже застиглого “ока” під назвою Україна, а ії суспільство вперило скляного погляда у обшарпане, нікому не потрібне минуле, вбогі ідеали котрого з диявольською маніакальністью калічать мозок вже новітнього покоління, для якого “святі перемогі” рівноцінні замшелим інтригам 1812 року...

Коридори обласного управління освіти не відрізняются від коридорів районного – народжені за минулого соціального ладу, вони зберіглися скаменілою фосілією в сьогоденні. А в очах тих, що обіймають посади в кабінетах - суцільне непорозуміння: “Та шо ви кажете! Приїхали з-за кордону? Овва! А навіщо? Хотіли-б тут попрацювати? Овва... Тількі знаєте, нажаль, ви непотрібні. Ні, справді. Жодних вакансій. Години природничих дісціплін скорочено до мінімуму. Та ну, яка сучасна фізика-хімія-біологія, таке в нас нікому більше не потрібно, даруйте...”
Я дивився в очі літніх людей, відповідних за освіту майбутнього покоління, та шукав в них хоча б тінь думки. Думки про те, чи вони розуміють, що буде з усіма нами далі. Думки, що шанс, котрий зранку здуру “впал з неба” в його кабінеті, та пропонує якісну освіту та знання за вбогу зарплатню, будь де, мусить бути негайно втілений. Знання, на котрі спираєтся сучасна цівілізація. Втілена там, де це вкрай потрібно, для тих, кому це обіцяно конституцією. Та даремно. Тут лише хотіли, аби я йшов собі з богом, та не льопав ряскою у тихому ставочку. Бо нема чого. Країна вже і без того має свою еліту...

Університети та академії, колишні педіни та технікуми раптово стали капіщами науки та освіти, так і не поцікавившись, а чим, власне, має займатися універстиет і чому він так звется. Ректори кивають головою, шанобливо розглядають моє резюме, та винувато ховають очі: “Ви розумієте... Система, в якої працюємо не дозволить вас залучити. Немає механізмів. Ми не Грузія, фахівці з освітою іншіх країн не мають тут шансів. Наші викладачі самі працюють на частинах ставок, курям на сміх. А вже ваш закордонний PhD взагалі не чеснота, а проблема, бо буде необхідна ностріфікація, інакше він не визнаєтся. Ви ж не схочете працювати за менше ніж 1000 гривень при навантаженні у 1000 годин за рік? І всі ваші наукові досягнення тут взагалі не доказ кваліфікації. От, якби ви переклали дисертацію, знайшли відповідну наукову раду, провели перезахист... і, десь через рік відповідний комітет міг би вирішити, чи гідні ви звання українського кандідату наук. Ой, та головне-ж! Заплатити за все це задоволення не забудьте!..”

Кажеш, країно, ти себе за 20 років середь головних лідерів світу бачиш?..

Тряскою дорогою в автобусі багато про що думаєтся. Про фантастичну технічну убогість і не менш вражаючу архаїчність суспільства. Про новофеодальну систему управління всім і вся, котра абсолютно не передбачає самомодернізації. Про неможливість появлення та втілення інновацій і зсередині і ззовні, бо лише вільне суспільство здатно породити та реалізувати прогрес. Про молоде покоління, що втомившись десятіліттями задзеркалля навколо, інстинктивно тягнется геть, пов’язуючи своє майбутне зі справжнею, якісною освітою по Варшавах та Прагах...

Думав я про підступно-смачні домашні страви з продуктів, що вдало посперечаются з кухнями світу. Думав про агресивне-шизофренічне “святкування” ювілею перемоги. Думав про древню бабусю-остарбайтера, що доживає самотня свій вік у старенькій глиняній хатці на краю села: “Ой, сину, як же ми працювали тоді і як тепер стало добре жити!.. От, тількі, нема вже коли...”
Думалось про сердечних людей по селах, що самотужки тягнуть на собі свої немеханізовані господарства, та намагаются прищепити своїм дітям найкращі людські риси. Про молодих ентузиастів, що власними талантами примудрились зробити кіно про свою землю та історию. От лише зусилля їхні грузнуть у байдужісті елітного підпанства, що, схоже, не бачить тут ніякого матеріального зиску для себе. Згадувалась американська режисерка, що з великою любовию робить свої фільми про цю, ставшою для неї рідною землю. Сердится лише, коли бачить по телевізору недолугі сюжети про себе, та чує перекручені журналістські вигадки. А розповідаючи про творчі зустрічи з молодим поколінням, радіє та дивуєтся їхньому сучасному світогляду. Шкодує лише, що наврядчи хто зможе виілити вдома свої таланти. А ще каже, що наші села – справжня машина часу, брама з сучасністі у далеке минуле. Зробив крок – і ти легко опиняєся там, де і досі шумить собі Дике Поле. І хай тебе не вводять в оману асфальт та електричні дроти над мазаними чи цегляними хатами. Це все дивні декорації, а насправді тут за століття нічого не змінилось...

Вже давно існують дві України. Існують незалежно одна від другої, і мало перетинаются між собою. Одна стала частиною світу і нічим не відрізняєтся від тої чи іншої країни Європи чи Америки, бо органічно інтегрувалася в них своїми чи не найкращіми людськими ресурсами. А от друга зависла в безчассі, з обличчям, повернутим в минуле, безпам’ятна та безпорадна. Нове покоління тої, першої, приїздить іноді на прабатьківщину, та бува розводить руками: ти до них як до себе самого, а у відповідь: “Та ну... нам таке не тре... от якби гроші!” І уважно дивлятся в руки...



Tags: Україна
Subscribe

  • Между подлостью и непредсказуемостью

    Госсекретарю Энтони Блинкену пришлось объяснять Washington Post, почему Байден, назвав Путина убийцей, при этом он готов с ним сотрудничать.…

  • Гребаный цирк

    Эта неделя меня буквально выводила из себя тем, что один вопрос звучал со всех сторон, что замышляет Путин? Раша ТВ кипели ненавистью, Жирик…

  • Право на ложь

    В Твиттере зашел разговор о том, что у нас нет политической культуры, отсюда и зашквар на зашкваре, которые ничем не заканчиваются и никто от…

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 8 comments